Переклад тексту пісні Памяти Пастернака - Александр Галич

Памяти Пастернака (оригінал)

Разобрали венки на веники,
На полчасика погрустнели…
Как гордимся мы, современники,
Что он умер в своей постели!
И терзали Шопена лабухи,
И торжественно шло прощанье…
Он не мылил петли в Елабуге
И с ума не сходил в Сучане!
Даже киевские письмэнники
На поминки его поспели.
Как гордимся мы, современники,
Что он умер в своей постели!..
И не то чтобы с чем-то за сорок —
Ровно семьдесят, возраст смертный.
И не просто какой-то пасынок —
Член Литфонда, усопший сметный!
Ах, осыпались лапы елочьи,
Отзвенели его метели…
До чего ж мы гордимся, сволочи,
Что он умер в своей постели!
«Мело, мело по всей земле во все пределы.
Свеча горела на столе, свеча горела…»
Нет, никакая не свеча —
Горела люстра!
Очки на морде палача
Сверкали шустро!
А зал зевал, а зал скучал —
Мели, Емеля!
Ведь не в тюрьму и не в Сучан,
Не к высшей мере!
И не к терновому венцу
Колесованьем,
А как поленом по лицу —
Голосованьем!
И кто-то, спьяну, вопрошал:
— За что?
Кого там?
И кто-то жрал, и кто-то ржал
Над анекдотом…
Мы не забудем этот смех
И эту скуку!
Мы — поименно!
— вспомним всех,
Кто поднял руку!..
«Гул затих.
Я вышел на подмостки.
Прислонясь к дверному косяку…»
Вот и смолкли клевета и споры,
Словно взят у вечности отгул…
А над гробом встали мародёры
И несут почётный ка-ра-ул!

Памяти Пастернака (переклад)

Розібрали вінки на віники,
На півгодини посумнішали…
Як пишаємося ми, сучасники,
Що він помер у своєму ліжку!
І терзали Шопена лабухи,
І врочисто йшло прощання...
Він не милив петлі в Єлабузі
І з розуму не сходив у Сучани!
Навіть київські письменники
На поминки його встигли.
Як пишаємося ми, сучасники,
Що він помер у своєму ліжку!..
І не що з чимось за сорок —
Рівно сімдесят, вік смертний.
І не просто якийсь пасинок —
Член Літфонда, покійний кошторисний!
Ах, обсипалися лапи ялинчі,
Отзвенели його хуртовини.
До чого ж ми пишаємося, сволочі,
Що він помер у своєму ліжку!
«Крейда, крейда по всій землі в усі межі.
Свічка горіла на столі, свічка горіла...»
Ні, ніяка не свічка —
Горіла люстра!
Окуляри на морді ката
Виблискували спритно!
А зал позіхав, а зал сумував —
Мелі, Ємеля!
Адже не в в'язницю і не в Сучан,
Не найвищою мірою!
І не до тернового вінця
Колісуванням,
А як поленом по особі —
Голосуванням!
І хтось, сп'яну, запитував:
- За що?
Кого?
І хтось жер, і хтось іржав
Над анекдотом.
Ми не забудемо цей сміх
І цю нудьгу!
Ми — поіменно!
— Згадаймо всіх,
Хто підняв руку!
«Гул затих.
Я вийшов на підмостки.
Притуляючись до дверного косяка...»
От і змовкли наклеп і спори,
Немов узятий у вічності відгул…
А над труною встали мародери
І несуть почесний ка-ра-вул!