Переклад тексту пісні Ночной полёт - Олег Митяев

Ночной полёт (оригінал)

В брюхе дугласа ночью скитался меж туч
И на звезды глядел,
И в кармане моем заблудившийся ключ
Все звенел не у дел,
И по сетке скакал надо мной виноград,
Акробат от тоски;
Был далек от меня мой родной Ленинград,
И все ближе — пески.
Бессеребряной сталью мерцало крыло,
Приближаясь к луне,
И чучмека в папахе рвало, и текло
Это под ноги мне.
Бился льдинкой в стакане мой мозг в забытьи:
Над одною шестой
В небо ввинчивал с грохотом нимбы свои
Двухголовый святой.
Я бежал от судьбы, из-под низких небес,
От распластанных дней,
Из квартир, где я умер и где я воскрес
Из чужих простыней;
От сжимавших рассудок махровым венцом
Откровений, от рук,
Припадал я к которым и выпал лицом
Из которых на юг.
Cчастье этой земли, что взаправду кругла,
Что зрачок не берет
Из угла, куда загнан, свободы угла,
Но и наоборот;
Что в кошачьем мешке у пространства хитро
Прогрызаешь дыру,
Чтобы слез европейских сушить серебро
На азийском ветру.
Что на свете — верней, на огромной вельми,
На одной из шести —
Что мне делать еще, как не хлопать дверьми
Да ключами трясти!
Ибо вправду честней, чем делить наш ничей
Круглый мир на двоих,
Променять всю безрадостность дней и ночей
На безадресность их.
Дуй же в камни мои не за совесть и страх,
Но за совесть и стыд.
Захлебнусь ли в песках, разобьюсь ли в горах
Или бог пощадит —
Все едино, как сбившийся в строчку петит
Смертной памяти для:
Мегалополис туч гражданина ль почтит,
Отщепенца ль — Земля.
Hо, услышишь, когда не найдешь меня ты Днем при свете огня,
Как в Быково на старте грохочут винты:
Это — помнят меня
Зеркала всех радаров, прожекторов, лик
Мой хранящих внутри;
И внехрамовый хор — из динамика крик
Грянет медью: смотри!
Tам летит человек!
Hе грусти!
Улыбнись!
Oн таращится вниз
И сжимает в руке виноградную кисть,
Словно бог Дионис.

(переклад)

У череві дугласа вночі тинявся між хмарами
І на зірки дивився,
І в кишені моєму заблуканий ключ
Все дзвеніло не у справ,
І по сітці скакав наді мною виноград,
Акробат від туги;
Був далекий від мене мій рідний Ленінград,
І все ближче — піски.
Безсрібною сталлю мерехтіло крило,
Наближаючись до місяця,
І чучмека в папаху рвало, і текло
Це мені під ноги.
Бився крижинкою в склянці мій мозок в забутті:
Над однією шостою
У небо вкручував з гуркотом німби свої
Двоголовий святий.
Я втік від долі, з-під низьких небес,
Від розпластаних днів,
З квартир, де я помер і де я воскрес
З чужих простирадл;
Від стислих розум махровим вінцем
Одкровень, від рук,
Припадав я до якого і випав обличчям
Із яких на південь.
Щастя цієї землі, що кругла,
Що зіниця не бере
З кута, куди загнаний, свободи кута,
Але і навпаки;
Що в котячому мішку у простору хитро
Прогризаєш дірку,
Щоб сліз європейських сушити срібло
На Азійському вітрі.
Що на світі — вірніше, на величезної вельми,
На одній із шести —
Що мені робити ще, як не ляскати дверима
Так ключами трясти!
Бо справді чесніше, ніж ділити наш нічий
Круглий світ на двох,
Проміняти всю безрадість днів і ночей
На безадресність їх.
Дуй же в камені мої не за сумління і страх,
Але за совість і сором.
Захлинусь|чи в|пісках, розіб'юся|чи в|горах
Або бог пощадить —
Все одно, як петит, що збився в рядок.
Смертна пам'ять для:
Мегалополіс хмар громадянина ль поважить,
Відщепенця ль — Земля.
Hо, почуєш, коли не найдеш мене ти Днем при світлі вогню,
Як у Биково на старті гуркочуть гвинти:
Це — пам'ятають мене
Дзеркала всіх радарів, прожекторів, обличчя
Мій зберігають усередині;
І позахрамовий хор — з динаміка крик
Гримне міддю: дивись!
Там летить людина!
Hе суму!
Усміхнись!
Він витріщиться вниз
І стискає в руці виноградну кисть,
Немов бог Діоніс.