Переклад тексту пісні Herbstwind - Curse

Herbstwind - Curse
Інформація про пісню На цій сторінці ви можете ознайомитися з текстом пісні Herbstwind, виконавця - Curse. Пісня з альбому Sinnflut, у жанрі Иностранный рэп и хип-хоп
Дата випуску: 24.11.2005
Лейбл звукозапису: BMG Rights Management
Мова пісні: Німецька

Herbstwind

(оригінал)
Sie sieht das Herbstblatt wehen, durch die Straßen hier gehend, New York City
im September, Sonnenstrahlen aufnehmend.
Auch ihre Haare verwehen auf den Schal, den sie trägt.
Es wird langsam frisch, denn es wird langsam spät.
Auch wenn sie langsam geht, verfliegt die Zeit rasch.
Wenn sie zwischen den Gedanken mal`nen Blick erhascht auf den Park,
der den Rahmen ihres Tages erschafft, scheint ihr, als sähe sie die Nähe der
anschleichenden Nacht.
Doch vielleicht lieg es daran, was sie fühlt, daran, was sie pausenlos sieht,
wenn sie die Augen mal schließt.
Sie hat entschlossen, ihren Weg zu gehen, wegzugehen.
Die Last zurückzulassen für ein besseres Leben.
Hat geplant von Anfang an, klar von Anfang an.
Sie fängt schon bald´nen neuen Anfang an.
Hat sich getrennt von den anderen, hat abgeschlossen mit noch offenen
Versprechen und Erwartungen.
Sie hat sich alles so genau überlegt und zurechtgelegt und zurecht gefreut über
Chancen und Freuden auf diesem Weg.
Es ist Zukunft, um die´s ihr letztlich geht.
Sie will sich selbst erkennen, selber verwirklichen, hat selber gewählt,
diesen Schritt zu tun.
Doch zurück in den Park.
Ihre Gedanken sind abwechselnd klar und schweifen dann ab.
Denn sie denkt an diesen Tag, dieses eine Mal, als sie ihn irgendwie auf einmal
sah.
Warum muss Schicksal so hart sein?
Sie schmunzelt über sich selbst.
Warum kann alles nicht so simpel und geplant sein?
Es war doch nur, um noch mal raus zu gehen und unbeschwert ein letztes Mal die
ganzen Leute zu sehen.
Hätte sie wissen können, was dann geschah, wäre sie zu Hause geblieben,
Telefon ausgemacht, ins Bett und das war´s.
Zurecht war er unscheinbar.
Sie kamen sich irgendwie nah.
All ihre Leute waren gerad´vor´ner Bar.
Es war schon spät, sie war schon leicht verdreht.
Es war ein nices Gespräch, frei von üblichen, oberflächlichen, faken Sätzen.
Wir könn´uns gern setzen.
Irgendwo zwischen den Sätzen fand man dann ein viel stilleres Plätzchen.
Es war so sanft wie das leiseste Plätschern, kaum zu bemerken wie langsam die
Gletscher tauten, Eis wurde zu Bächen.
Die Zeit flog an den beiden vorüber.
Die nächsten Tage waren kurz wie Sekunden, dennoch inhaltsschwer wie Bücher.
Er war ihr Soul-Brother, Soul-Lover, nach ach so kurzer Zeit.
Doch sie muss gehen in nur so kurzer Zeit.
Den beiden blieb nur so kurze Zeit.
Auch wenn man weiß, dass es endet, die Verbindung im Bewusstsein bleibt.
Er sieht den Herbst beginnen vor den Fensterscheiben, draußen Buchenblätter
seine Fenster streifen, drinnen seine Blicke weg vom Fenster schweifen.
Innen in ihm drin, Wind endlos kreisen.
Sie sprachen über die endlosen Weiten, über äußerlich und innerlich erlebtes
Reisen.
Sie war, nein, sie ist für ihn wie Indien:
So tief, so fern, so nah, so sehr Traum wie wahr.
Wie schön sie war, schön in ihrer Weise und Art.
Weise und zart.
Er spürt wie sich die Nacht ihm nahte.
Denkt nach über das, was er sah, in ihrem Blick reflektiert sich sein eigenes
Ich so klar.
Kann es sein, dass ich nicht Ich war, bevor ich dich traf?
Oder ist durch dein Fehlen die Leere sichtbarer?
Wie spät es jetzt wohl ist bei ihr?
Rechnet zurück, die Sonne spendet wohl noch Licht bei ihr.
Er hat seit Tagen von ihr nichts gehört.
Er weiß, sie sucht noch´ne Wohnung, doch was ihn verwirrt, ist, dass sie nicht
schreibt, schon seit drei oder vier Tagen.
Drei oder vier Mal am Tag schrieb sie bisher ja.
Er macht sich selbst ganz verrückt, er lacht, zieht sich zurück von seinem
Fensterplatz und lässt die Nacht draußen sein und in ihm drin.
Denn um ihn herum ist das Licht nur ganz leicht gedimmt.
Er sucht die Nähe von Musik in diesen einsamen Stunden.
Melodien kreisen ihn ein in ihren einsamen Runden.
Jedes ihrer Worte war Ton einer Symphonie, wie nie hat er Sinn alleine in dem
Klingen einer Stimme gefunden.
Er kommt sich komisch vor bei dem ersten Akkord.
Glaubt er wirklich mit dem fadenden Klang fliegen die Schmerzen fort?
Doch er spielt wieder, schreibt ihr vier Lieder.
Die Harmonie spiegeln ihre Harmonie wieder.
Doch irgendwo ist die Spannung zu spüren, zwischen den leidenden Tönen deutlich
dazwischen zu hören.
Der Konflikt?
denn er traf sie nicht als Mann, der frei war.
Er traf sie als ein Mann, der zu Zweit war.
Und eigentlich war er glücklich und happy, gar nicht auf Baggern aus,
Trucker Cappy mit T-Shirt und Baggy.
Doch wenn man sie trifft, die hinter die Dinge sieht, Fassaden und Mauern
durchbricht, erkennt, was verborgen im Herzen Inneren liegt!
Dann will man hilflos und willenlos sein, will sich verlieben.
Denn wenn nicht, stirbt ein Teil in einem.
Er teilt in einem Herzen Gefühle für zwei.
Kein Vor.
Kein Zurück.
Er drückt Play und schweigt.
Für die beiden ist der Herbst nur die Zeit, in der sie sich trafen und
unbewusst und bewusst für die Sehnsucht entschieden haben.
In diesen Tagen, den letzten des Sommers, haben laue Winde bereits ganz leise
geflüstert, was lauert, wenn sie verschwinden.
Die Kälte, die wir verbinden mit dem Herbst und auch Winter, ist die Kälte,
die draußen herrscht und auch Einfluss nimmt auf das Innere.
Man wünscht sich dann intensiv, dass die Wärme weiterhin bleib, wenn die Angst
vor Einsamkeit langsam entschleicht, die im Sommer schlief.
Sie denkt, der Grund aus dem er nicht schreibt, ist vielleicht banal wie Eis
auf der Strasse und doch so tragisch zugleich.
Denn obwohl man weiß, dass es da ist, man wünscht sich, es wäre fort und zieht
Tauwasserpfützen vor, wenn man dem Stürzen so nah ist.
Sie wagt nicht, zu sehr zu hoffen, doch auch nicht zu sehr zu zweifeln.
Befreit sich von seinem Einfluss, versucht für dich zu entscheiden.
Denn beinahe gäbe sie auf, was sie träumte?
nur um Gewissheit zu haben,
gewiss zu erfahren, ob sie sein Seien nur träumte.
Immer weniger schafft sie, Leuten zu leugnen, dass jemand da ist.
Doch mit jedem Tag ist klarer für sie, dass es nicht mehr klar ist.
Was war es an diesem Mann, was sie heute noch fest umfasst?
Seine Nähe kann es nicht sein.
Seit drei Wochen schon kein Satz.
Er schweigt in sich selbst, genau wie zu ihr, er friert die Verbindung wohl um
die Bindung zu konservieren.
Und erklärt sich selbst, dass er nötiger braucht in der kalten Zeit,
was sein Geist gefiltert gespeichert hat, als was da ist, vielleicht.
Er schweift mit dem Blick vorbei an der Buche.
Ertappt sich selbst dabei, seltsamerweise überall Gleichnisse zu vermuten.
Er lächelt bei dem Gedanken, er sei wie der Mann da draußen, der die Schönheit
all des Schnees ignoriert, um die Wege frei zu schaufeln.
Denn insgeheim will man Eis und liebt, wie es glänzt, aber wenn man´s hat wird
es einem zu glatt, und es wird verdrängt.
Und genau das ist die Essenz, denn er sehnt sich nach Feuer, doch wenn es
brennt, ist die Konsequenz ihm zu viel, er sehnt sich nach Vorher.
Sie spürt seine Zweifel intuitiv.
Doch die Fakten sind klar wie Winterhimmel:
Immer noch kein einziger Brief.
Sie entzieht ihrer Seele die Nähe, da durch die Lähmung des Wir-Gefühls auch
Wirrgefühle entstehen.
Sie kann sich nicht weiter sehen in der Rolle der ständig Hoffenden,
wird erneut zur Verschlossenen, auch wenn die Wunden offen sind.
Sie opfert sich nicht weiter für seine Launigkeiten auf, sie hört auf,
auf ihn aufzubauen, da sein Fundament in der Wärme ihrer Hände taut.
Er vertraut zu sehr, dass sie wartet auf ihn.
Auf dass er sich klar wird.
Auf dass sein Wille ihr klar wird.
Auf das, was er sagen wird, auch wenn er es dadurch beendet.
Doch sie wartet jetzt nicht mehr.
Sie hat vor ihm für ihn beendet.
Er wird eines Tages vielleicht erkennen, was er gehen ließ.
Unschlüssigkeit als Trockenheit, die die Blume vergehen ließ.
Doch Orchideen haben zehn Leben und kein Gefühl ist umsonst.
Sie tritt raus in die lauten Straßen New Yorks und spürt, dass der Frühling
kommt.
(переклад)
Вона бачить осіннє листя, гуляючи вулицями Нью-Йорка
у вересні, поглинаючи сонячні промені.
Її волосся також віє на шарф, який вона носить.
Свіжає, бо вже пізно.
Навіть якщо він йде повільно, час летить швидко.
Якщо вона між думками бачить парк,
хто створює рамки свого дня, вона ніби бачить близькість того
повзуча ніч.
Але, можливо, це те, що вона відчуває, що вона постійно бачить
коли вона закриває очі.
Вона вирішила піти своїм шляхом, піти геть.
Залишити тягар заради кращого життя.
Планує з самого початку, чітко з самого початку.
Вона збирається розпочати нове життя.
Відокремився від інших, закрився, але все ще відкрито
обіцянки та очікування.
Вона так ретельно все продумала і влаштувала і по праву раділа цьому
Можливості та радості на цьому шляху.
Зрештою для неї важливо майбутнє.
Вона хоче впізнати себе, реалізувати себе, вибрала себе,
зробити цей крок.
Але повернемося до парку.
Ваші думки то ясні, то блукають.
Тому що вона думає про той день, той раз, коли вона якось раптово
пила.
Чому доля має бути такою важкою?
Вона посміхається сама собі.
Чому не може бути все так просто і сплановано?
Це було просто для того, щоб востаннє вийти і безтурботно
бачити цілих людей.
Якби вона могла знати, що сталося далі, вона б залишилася вдома
Вимкнув телефон, ліг спати і все.
Він справедливо був непомітним.
Вони якось зблизилися.
Усі її люди були просто біля бару.
Було пізно, її вже злегка скрутило.
Це була приємна розмова, вільна від звичайних, поверхневих, фальшивих речень.
Ласкаво просимо сісти.
Десь між реченнями знайшлося набагато тихіше місце.
Це було ніжно, як найслабша брижа, ви навряд чи помітите, наскільки це повільно
Льодовики розтанули, лід став струмками.
Час пролетів для них обох.
Наступні кілька днів були короткими, як секунди, але важкими, як книги.
Через такий короткий час він був її душевним братом, душевним коханцем.
Але вона має піти за такий короткий час.
У двох було лише такий короткий час.
Навіть коли ви знаєте, що це закінчується, зв’язок залишається у вашій пам’яті.
Бачить, як за шибками починається осінь, надворі букове листя
торкається його вікон, всередині його погляд блукає від вікна.
Всередині нього нескінченні кола вітру.
Говорили про безкрайні простори, про зовнішні та внутрішні переживання
Подорожі.
Вона була, ні, вона для нього як Індія:
Так глибоко, так далеко, так близько, така мрія, як правда.
Яка ж вона була гарна, гарна по-своєму і в образі.
мудрий і ніжний.
Він відчуває, як до нього наближається ніч.
Подумайте про те, що він бачив, його власне відображення в її очах
Я так ясно.
Чи може бути так, що я не був собою до зустрічі з тобою?
Або ваша відсутність робить порожнечу більш помітною?
Котра зараз година з нею?
Порахуйте назад, напевно, сонце все ще дає їй світло.
Він не чув від неї кілька днів.
Він знає, що вона все ще шукає квартиру, але його бентежить те, що вона ні
пише, вже три-чотири дні.
Досі вона писала три-чотири рази на день.
Він зводить себе з розуму, сміється, відходить від свого
сидіння під вікном і дозволяє ночі бути на вулиці та всередині.
Тому що навколо нього світло зовсім трохи приглушене.
Він шукає близькості музики в ці самотні години.
Мелодії оточують його в своїх самотніх колах.
Кожне її слово було тоном симфонії, він ніколи не мав у цьому сенсу
Знайдено звуки голосу.
Він почувається дивно на першому акорді.
Невже він справді думає, що біль полетить разом із ниткоподібним звуком?
Але він знову грає, пише їй чотири пісні.
Гармонія відображає їх гармонію.
Але десь відчувається напруга, чітко між страждальними тонами
почути між.
Конфлікт?
бо він зустрів її не як людину вільну.
Він зустрів її як чоловіка, який був парою.
І насправді він був щасливий і щасливий, анітрохи не шукаючи екскаваторів,
Кепка-далекобійник з футболкою та сумкою.
Але коли ви її зустрічаєте, вона бачить за речами, фасадами та стінами
проривається, пізнає, що таїться на серці!
Тоді хочеться бути безпорадним і безволі, хочеться закохатися.
Тому що якщо ви цього не зробите, частина вас помре.
Він поділяє почуття до двох в одному серці.
Ні раніше.
Немає шляху назад.
Натискає play і мовчить.
Для обох осінь — це лише час, коли вони зустрілися
несвідомо і свідомо прийняли рішення на користь туги.
У ці дні, останні літа, вже вщухли помірні вітри
прошепотів, що ховається, коли вони зникають.
Холод, який у нас асоціюється з осінню і зимою, - це холод
що панує ззовні і також впливає всередині.
Тоді людина сильно бажає, щоб тепло продовжувалося, коли страх
повільно вислизаючи від самоти, що спала влітку.
Вона вважає, що причина, чому він не пише, може бути такою ж приземленою, як морозиво
на вулиці і в той же час такий трагічний.
Тому що, навіть якщо ви знаєте, що воно там, ви бажаєте, щоб воно зникло і рухалося
Калюжі роси, коли ти так близько до падіння.
Вона не наважується надто сподіватися, але й не наважується надто сумніватися.
Звільняється від його впливу, намагається вирішувати за вас.
Бо ледь не відмовилася від того, про що мріяла?
просто щоб бути впевненим
достеменно дізнатися, чи вона тільки мріяла про його існування.
Вона все рідше може відмовити людям, що хтось там є.
Але з кожним днем ​​їм все ясніше, що вже незрозуміло.
Що в цій людині досі хвилює вас?
Це не може бути біля нього.
Жодного вироку протягом трьох тижнів.
Він мовчить у собі, як і їй, зв'язок, напевно, завмирає
щоб зберегти зв'язок.
І пояснює собі, що в холодну пору йому потрібно більше,
те, що його розум відфільтрував, зберіг як те, що там, можливо.
Його погляд блукає повз бук.
Дивно ловить себе на тому, що скрізь припускає порівняння.
Він посміхається при думці, що він схожий на того красивого чоловіка
проігнорував увесь сніг, щоб розчистити доріжки.
Тому що ти таємно хочеш морозива і любиш, як воно блищить, але коли ти його матимеш, то будеш
це занадто гладко для вас, і це придушено.
І саме в цьому суть, бо він жадає вогню, але коли він є
опіки, наслідок для нього занадто, він тужить за раніше.
Вона інтуїтивно відчуває його сумніви.
Але факти ясні, як зимове небо:
Досі жодної літери.
Вона забирає близькість зі своєї душі, тим самим паралізуючи і почуття єдності
виникає почуття розгубленості.
Вона більше не може бачити себе в ролі постійної надії,
знову стає замкнутим, навіть якщо рани відкриті.
Вона перестає жертвувати собою заради його примх, вона припиняється
будувати на ньому, оскільки його фундамент тане в теплі її рук.
Він занадто вірить, що вона чекає на нього.
Щоб він став зрозумілим.
Щоб його воля стала для неї зрозумілою.
Про те, що він збирається сказати, навіть якщо це означає покласти край.
Але вона більше не чекає.
Вона закінчила перед ним за нього.
Одного разу він може зрозуміти, що відпустив.
Нерішучість, як сухість, що пропустила квітку.
Але орхідеї мають десять життів, і жодне почуття не втрачається даремно.
Вона виходить на галасливі вулиці Нью-Йорка і відчуває ту весну
приходить.
Рейтинг перекладу: 5/5 | Голосів: 1

Поділіться перекладом пісні:

Напишіть, що ви думаєте про текст пісні!

Інші пісні виконавця:

НазваРік
Ich lebe für Hip Hop ft. GZA, Prodigal Sunn, Curse 2012
S.T.C. (Shoot Them Canons) ft. Curse 2004
Gleichgewicht 2003
Welcome Home ft. Kool Savas 2010
Liebe ft. Vanessa Mason 2005
Gangsta Rap 2005
Der Fluch 2005
Einklang (Intro) 2005
Ziellos 2010
Flutlicht ft. Black Thought 2005
Kein Weg zurück 2005
Broken Language Reloaded ft. Samy Deluxe 2005
Münze des Glücks 2005
Mein Leben 2005
Wir erwarten zu viel 2005
Struggle ft. Samir 2005
Gegengift (Acapella) 2005
Verständnis ft. Curse 2000
Nimm's leicht ft. Pete Rock 2005
Spiritual ft. Patrice 2005

Тексти пісень виконавця: Curse