Переклад тексту пісні Воскресение - Александр Розенбаум

Воскресение (оригінал)

Ах, как хлеб стоял,
Раболепствуя,
Перед ветром, рвущим колосья ржи.
Озерцо цвело,
И лицом в село
Я уткнулся возле сырой межи.
Где-то конь заржал,
Поплыла баржа
По реке, что от мамки в пяти верстах.
А я на той барже
Был тогда блажен,
Да и жизнь была, как цветок, проста.
Но разросся куст,
Ягода в соку —
Потекла через пальцы чужим вином.
Бессеребреник,
По поребрикам
Я в обнимку ходил со своей виной.
Город гнал в листву,
Барабанов стук
Отзывался жалейкой в груди легко,
Свежим воздухом,
Ливнем, грозами
И дурманом навозным, и молоком.
Шинелькой серою
С Надеждой, Верою
Мы укрывались летним сном.
Хватало неба нам,
Любови не было —
Она крутила не со мной.
И как-то просто так
Вдруг стали взрослыми,
А старики нашли заветный ключ
В поля печальные,
Куда отчаянно
Я каждой осенью стремлюсь.
Канитель моя
В грандотель «Хайат»
Покатилась клубком под Витька баян.
Раскачалась высь,
Закричала выпь,
И очнулся я в белой палате пьян.
Санитар-«качок»,
Раззудись плечо,
И сестричка — с ума от неё сойти.
И пуста уха,
И черёмуха
Мне шептала в окно: «Это сердца тиф».
А я и знать не знал,
Что это добрый знак,
И зарывался глубже в снег
Прохладной простыни.
На сердце оспины,
Хотелось спрятаться от всех.
А я и знать не знал,
Что это добрый знак,
И всё смотрел на купола
Златоголовые.
Чума еловая
Меня опять к себе звала.
Ел укромно я
Всё скоромное
И хоромов не знал, и душил свой смех,
Но прицепной вагон,
Как со дна багор,
Подхватил, потащил мою душу вверх.
И полез кормить
Перелесками
Малых пташек и зайцев, как дед Мазай.
И на меня опять
Сошла благодать,
И опять заблестели мои глаза.
И снова серою
Шинелькой с Верою
Мы укрываемся в ночи.
Надежда-молодость,
Нам с ней не холодно.
Любовь на выселках кричит.
Пусть подождёт та дверь,
Куда уйду навек,
Однажды взяв заветный ключ
В поля печальные,
Куда отчаянно
Теперь я больше не стремлюсь.
Пусть подождёт та дверь,
Куда уйду навек,
Однажды взяв заветный ключ
В поля печальные,
Куда отчаянно
Отныне больше не стремлюсь.

(переклад)

Ах, як хліб стояв,
Роблячи,
Перед вітром, що рве колосся жита.
Озерце цвіло,
І обличчям у село
Я уткнувся біля сирої межі.
Десь кінь заржав,
Попливла баржа
По ріці, що від мамки в п'яти верст.
А я на тій баржі
Був тоді блаженний,
Так і життя було, як квітка, просте.
Але розрісся кущ,
Ягода в соку —
Потекла через пальці чужим вином.
Безсрібник,
По поребрикам
Я обіймання ходив зі своєю провиною.
Місто гнало в листі,
Барабанів стукіт
Відкликався жалейкою в груди легко,
свіжим повітрям,
Зливами, грозами
І дурманом гнойовим, і молоком.
Шинелькою сіркою
З Надією, Вірою
Ми приховувалися літнім сном.
Вистачало неба нам,
Любові не було —
Вона крутила не зі мною.
І якось просто так
Раптом стали дорослими,
А старі знайшли заповітний ключ
Поля сумні,
Куди відчайдушно
Я щовосени прагну.
Канитель моя
В грандотель «Хайат»
Покотилася клубком під Вітькою баян.
Розхиталася висота,
Закричала вип,
І очнувся я в білій палаті п'яний.
Санітар-«качок»,
Роззудь плече,
І сестричка — з розуму від неї зійти.
І пуста юшка,
І черемха
Мені шепотіла у вікно: «Це серця тиф».
А я і знати не знав,
Що це добрий знак,
І заривався глибше в сніг
Прохолодне простирадло.
На серце віспини,
Хотілося сховатися від усіх.
А я і знати не знав,
Що це добрий знак,
І все дивився на купола
Золотоголові.
Чума ялинова
Мене знову до себе кликала.
Ел затишно я
Все скоромне
І хоромов не знав, і душив свій сміх,
Але причіпний вагон,
Як з дна багор,
Підхопив, потяг мою душу вгору.
І корис годувати
Перелісками
Малих пташок і зайців, як дід Мазай.
І на мене знову
Зійшла благодать,
І знову заблищали мої очі.
І знову сірою
Шинелькою з Вірою
Ми вкриваємося вночі.
Надія-молодість,
Нам із нею не холодно.
Любов на виселках кричить.
Нехай зачекає та двері,
Куди піду навіки,
Якось узявши заповітний ключ
Поля сумні,
Куди відчайдушно
Тепер я більше не прагну.
Нехай зачекає та двері,
Куди піду навіки,
Якось узявши заповітний ключ
Поля сумні,
Куди відчайдушно
Відтепер більше не прагну.