| Хтось жорстокий подарував мені мої сни минулої ночі
|
| Я ледве стояв перед темною шафою, оголюючи шкіру й душу перед її невидимим
|
| щелепи
|
| «Ти ніколи не будеш тим створінням, яким був, коли був молодшим»,
|
| — прошепотіло воно
|
| Ми відриваємось від дитинства
|
| Ми розповідаємо наші історії, наче читали у книзі, але не пережили їх
|
| Я не пам’ятаю багато чого з того часу, але я пам’ятаю, чим стає шафа
|
| світло згасає, і я знаю багато речей, які наповнюють його
|
| Коли нам бачили такі сни, ми називали їх кошмарами
|
| Ми бігали босоніж коридорами нашого будинку й чіплялися за батьківські простирадла
|
| ніби вони були єдиною справжньою річчю, що залишилася в світі
|
| А моя мама?
|
| Вона врятувала б нас, вас і мене
|
| Вона вела нас, рука об руку, коридором, який змушував нас почувати себе дурними
|
| здається, керований тінями і нескінченними лише за кілька хвилин до цього
|
| І я зараз тут, ледве стою в країні мрій перед нею,
|
| і я бачу тебе, я бачу себе дитиною, що сидить всередині
|
| Наляканий
|
| Плаче
|
| І у вас є всі підстави
|
| Тому що, коли ми зростаємо через пісню й історію, навчаючись, це любов
|
| все в цьому світі і те, поки ми в це віримо і хочемо більше за інших
|
| єдина річ… я знаю, що коли це маємо, ми знищуємо його
|
| Коли ми виростемо, ми з тобою, ми обдуримо
|
| Що ми знаходимо дівчину, яку кохаємо, і що втрачаємо її, тому що вчимося кохати
|
| себе набагато більше
|
| Що друзі, яких ми зробимо, відійде, як тільки ми вичерпаємо їх
|
| Це мати, яка перетворила наші затемнені страшні коридори на доріжки до a
|
| спальня дзвонить нам і сумуватиме і любить нас і ми залишимося прихованими
|
| Це дійсно, ми будемо жорстокі!
|
| Що в історіях, які ми хочемо розповісти нам, перш ніж заснути, герої
|
| ідеали, які ніколи не досягаються, а лиходії абсолютно звичайні
|
| А ми абсолютно звичайні
|
| І ти дивишся на мене крізь шафу й у світ, якого я ніколи не
|
| дійсно змінився і запитай мене єдине, що ти хочеш знати
|
| «Коли ми виростаємо, ми все ще боїмося, коли гасне світло?» |