Переклад тексту пісні Не нам судить - Олег Митяев

Не нам судить (оригінал)

Обман вполне оплачен и оправдан,
И очень трудно было не соврать.
А нам теперь где вымысел, где правда,
Где бред, где явь — вовек не разобрать.
Сквозь ковш Большой Медведицы прозрачный,
Сквозь ветки яблонь в белых лепестках,
Не разглядеть, и надо однозначно,
Читать, что пишет автор на листках.
А он напишет про все на свете,
Про совпадения из наших снов,
И мы поверим, совсем как дети,
Как в наваждение в порядок слов.
Запахнет морем и эвкалиптом,
Густым настоем индейских трав.
Ах, как же сладко читать запоем,
Покой за это и сон отдав.
Итак, она — жена давно чужая,
Плывет с другим к далеким берегам.
И новый свет, корабль принимая,
Не знает, кто прибудет по следам.
Угрюмым утром, больной и слабый,
И что случится — не угадать.
Ему б лечиться, и вечной славы
У всех шотландцев не отнимать.
А он в коросте и в лихорадке,
Превозмогая сезон дождей,
Все что-то пишет в своей тетрадке
Про честь и храбрость цветных вождей.
И вот, покуда дождь на крышу сыпал,
Из ожиданья, как из сундука,
Вдруг буквой i костыль у Флинта выпал,
А вместе с ним и книга на века.
А по-другому и не бывает,
Из настоящих своей беды,
Выходят сказки, в которых тает
Чужое горе, как будто льды.
И не мешайте ему скитаться
И заблуждаться на всякий счет.
Когда допишет, то, может статься,
Что так и в жизни произойдет.
Распустит ночь серебряную пряжу,
И нитями на волны упадет.
Она придет по утреннему пляжу,
Оставив дом, сама к нему придет.
А что греховно, и что духовно,
Запишет кто-то — не нам судить —
В реестре судеб, но в девять ровно
Он их в то утро соединит.

(переклад)

Обман цілком оплачений і виправданий,
І дуже важко було не брехати.
А нам тепер де вигадка, де правда,
Де марення, де явь — навіки не розібрати.
Крізь ківш Великої Ведмедиці прозорий,
Крізь гілки яблунь у білих пелюстках,
Не розглянути, і треба однозначно,
Читати, що пише автор на листках.
А він напише про все на світі,
Про збіги з наших снів,
І ми повіримо, зовсім як діти,
Як у навага в порядок слів.
Запахне морем і Евкаліптом,
Густим настоєм індіанських трав.
Ах, як солодко читати запоєм,
Спокій за це і сон віддавши.
Отже, вона— дружина давно чужа,
Пливе з іншим до далеких берегів.
І нове світло, корабель приймаючи,
Не знає, хто прибуде за слідами.
Похмурий ранок, хворий і слабкий,
І що трапиться — не вгадати.
Йому б лікуватися, і вічної слави
У всіх шотландців не віднімати.
А він у корості і в лихоманці,
Переважаючи сезон дощів,
Все щось пише у своєму зошиту
Про честь і хоробрість кольорових вождів.
І ось, поки дощ на дах сипав,
З очікування, як із скрині,
Раптом буквою i милиця у Флінта випав,
А разом з ним і книга на століття.
А по-іншому і не буває,
З справжніх свого лиха,
Виходять казки, в яких тане
Чуже горе, наче льоду.
І не заважайте йому поневірятися
І помилятися на будь-який рахунок.
Коли допише, то, можливо,
Що так і в житті відбудеться.
Розпустить ніч срібну пряжу,
І нитками на хвилі впаде.
Вона прийде ранковим пляжем,
Залишивши будинок, сама до нього прийде.
А що гріховно, і що духовно,
Запише хтось—не нам судити —
У реєстрі доль, але в дев'ять рівно
Він їх в той ранок з'єднає.