Переклад тексту пісні Родня - Александр Новиков

Родня (оригінал)

Сосед — Антоныч жил пока, собой не донимал.
Под солнцем место — девять метров в коммуналке.
Костыль под левую с утра, в пальто — и похромал.
Соседи звали за глаза: «зипун на палке».
А к ночи тихо — щелк замком,
Пахнёт в прихожей табаком,
Вздохнет на панцирной — и в храп
До самого утра.
Где ногу потерял старик — бог весть.
Бог весть еще какие раны есть.
И воевал — не воевал,
Никто вопрос не задавал.
Так жил и обрастал смешно щетиной и быльем.
По мелочам ко мне, бывало, обращался:
— Такое дело, Александр, ссуди до пенсии рублем,
Через неделю ворочу, как обещался.
Он мог рублей не возвращать —
Я был готов ему прощать.
Он бедно жил, он много пил,
И я б не то ему простил.
Родных его никто не знал и не узнал бы впредь.
Полсотни пенсии — вот все, что слала почта.
Он до последней не дожил три дня, и вышло умереть.
Соседи видели из скважины замочной.
И вот на кухне у кастрюль,
Где чистят лук, где парят тюль,
Где только знали, что бранить,
Собранье: как похоронить?
Куда весь скарп его девать, куда?
Кто завтра въедет проживать?
(беда!)
И есть ли кто-то из родни?
-
Вот и хоронят пусть они!
Так день прошел и — вот те на!
— вприпрыг и семеня,
Бочком в прихожую, прикашливая скорбно,
По одному, по два, по три, как с неба грянула родня,
Так ненавязчиво и по-собачьи сворно.
И здесь же (не из хвастовства!)
Склоняли степени родства,
Сыскался даже брат родной
С сынком и с прежнею женой.
Составлен перечень, где скарб наперечет.
(А то, не дай бог, что к соседям утечет!)
И по согласию сторон:
Дележка — после похорон.
А через день еще старик в последний слег приют,
Вороны справили поминки сиплым карком.
На стены новые жильцы известку с дихлофосом льют
И сокрушаются: «Ах, как полы зашаркал!..»
На дверь — табличка, новый шрифт,
Последний стул запихан в лифт,
Родным гора как будто с плеч,
Острят над поводом для встреч.
Машина «Мебель» у подъезда тарахтит,
А женка брату: «Мебелишка-то не ахти…»
Галдит-гадает детвора:
— Кто переехал со двора?

(переклад)

Сусід — Антонич жив поки що, собою не доймав.
Під сонцем місце — дев'ять метрів у комуналці.
Милиця під ліву з ранку, в пальто і похромав.
Сусіди звали за очі: «зіпун на палиці».
А к ночі тихо — клац замком,
Пахне в передпокою тютюном,
Зітхне на панцирній — і в хропіння
До самого ранку.
Де ногу втратив старий — бозна.
Бог знає ще які рани є.
І воював — не воював,
Ніхто питання не ставив.
Так жив і обростав смішно щетиною та бильцем.
По дрібницях до мене, бувало, звертався:
— Така справа, Олександре, позич до пенсії карбованцем,
Через тиждень повертаю, як обіцявся.
Він міг рублів не повертати —
Я був готовий йому прощати.
Він бідно жив, він багато пив,
І я не тобі пробачив.
Рідних його ніхто не знав і не дізнався б надалі.
Півсотні пенсії— ось усе, що надсилала пошта.
Він до останньої не дожив три дні, і вийшло померти.
Сусіди бачили зі свердловини замкової.
І ось на кухні у каструль,
Де чистять цибулю, де парять тюль,
Де тільки знали, що лаяти,
Зібрання: як поховати?
Куди весь скарп його подіти, куди?
Хто завтра заїде проживати?
(біда!)
І чи є хтось із рідні?
-
От і хають хай вони!
Так день минув і — ось ті на!
—пристриб і насіння,
Бочком у передпокій, прикашлівая скорботно,
По одному, по два, по три, як з неба гримнула рідня,
Так ненав'язливо і по-собачому.
І тут(не з хвастовства!)
Схиляли ступеня спорідненості,
Знайшовся навіть брат рідний
Із синком і з колишньою дружиною.
Складено список, де скарб напереліч.
(А то, не дай бог, що до сусідів втече!)
І за згодою сторін:
Деління — після похорону.
А через день ще старий в останній зліг притулок,
Ворони справили поминки сиплею каркою.
На стіни нові мешканці вапну з дихлофосом ллють
І журяться: «Ах, як підлога зашаркав!..»
На двері — табличка, новий шрифт,
Останній стілець запиханий у ліфт,
Рідним гора ніби з плеч,
Загострять над приводом для зустрічей.
Машина «Меблі» біля під'їзду тарахтит,
А дружина братові: «Меблі-то не хті…»
Галдит-ворожить дітлахи:
— Хто переїхав зі двору?