Переклад тексту пісні Вы так далеко - Зоя Ященко, Белая Гвардия

Вы так далеко (оригінал)

ВЫ ТАК ДАЛЕКО…
(переписка Ольги Книппер с Антоном Чеховым)
— Сегодня спектакль, я иду по застывшим аллеям,
Прекрасна Москва на пороге двадцатого века.
И радостно мне, и досадно, я так сожалею,
Что здесь, в этом городе, нет одного человека.
Вы так далеко, возле моря, вы снова мне снились,
Я вам напишу это вечером, после премьеры,
Аншлаг, слава Богу, у входа студенты столпились,
Извозчики, дамы в мехах, господа офицеры…
Ищу ваше имя украдкой на яркой афише,
Брожу, будто тень, по Вишневому вашему Саду,
Губами одними молю, пусть никто не услышит:
— Любите меня, мне это надо!
— Вы так далеко, там где снег на деревья ложится,
Я здесь, как полярный медведь, по сугробам скучаю.
А море беснуется, море ревнует и злится,
Я вам напишу это после вечернего чаю.
Дом полон гостей.
Устаю.
Без конца разговоры.
Работаю мало и скверно, все время мешают.
Мир просит дождя, за окном посеревшие горы,
На этой неделе домашних в Москву провожаю.
Счастливые, едут.
А я остаюсь в этом склепе.
И юг не люблю, и почти не скрываю досады.
И выжжено сердце, как выжжены южные степи.
— Любите меня, мне это надо!
Овальная тень фонаря улеглась на страницу.
Замялась закладка.
Качнулась портьера.
Светает.
Так холодно.
Кутаюсь в старое пончо.
Не спится.
Метет и метет.
Я опять ваши письма читаю.
А вы далеко.
Может быть, у ворот Фудзиямы,
На тропах Египта, а может, под небом Шанхая,
И вас окружают такие прекрасные дамы.
А я в этом клетчатом пончо сижу и читаю.
А вы далеко-далеко.
Между нами планеты,
Тоннели метро, этажи, миражей анфилады.
Я жду вас сегодня, и завтра, и будущим летом,
Любите меня, мне это надо!

(переклад)

ВИ ТАК ДАЛЕКО…
(листування Ольги Кніппер з Антоном Чеховим)
— Сьогодні спектакль, я йду по застиглих алеях,
Прекрасна Москва на порозі двадцятого століття.
І радісно мені, і прикро, я так жалкую,
Що тут, у цьому місті, немає однієї людини.
Ви так далеко, біля моря, ви знову мені снилися,
Я вам напишу це ввечері, після прем'єри,
Аншлаг, дякувати Богові, біля входу студенти стовпилися,
Візники, пані в хутрах, панове офіцери.
Шукаю ваше ім'я крадькома на яскравій афіші,
Броджу, ніби тінь, по Вишневому вашому Саду,
Губами одними благаю, нехай ніхто не почує:
— Любіть мене, мені це треба!
— Ви так далеко, там де сніг на дерева лягає,
Я, як полярний ведмідь, за кучугурами сумую.
А море біснується, море ревнує і злиться,
Я вам напишу це після вечірнього чаю.
Будинок сповнений гостей.
Втомлююся.
Без кінця розмови.
Працюю мало і погано, весь час заважають.
Світ просить дощу, за вікном посірілі гори,
Цього тижня домашніх у Москву проводжу.
Щасливі, їдуть.
А я залишаюся в цьому склепі.
І півдня не люблю, і майже не приховую прикрості.
І випалено серце, як випалені південні степи.
— Любіть мене, мені це треба!
Овальна тінь ліхтаря лягла на сторінку.
Зам'ялася закладка.
Хитнулася портьєра.
Світає.
Так холодно.
Кутаюся в старому пончо.
Не спиться.
Метет і метет.
Я знову ваші листи читаю.
А ви далеко.
Можливо, біля воріт Фудзіями,
На тропах Єгипту, а може, під небом Шанхая,
І вас оточують такі прекрасні дами.
А я в цьому картатим пончо сиджу і читаю.
А ви далеко-далеко.
Між нами планети
Тунелі метро, ​​поверхи, міраж анфілади.
Я чекаю вас сьогодні, і завтра, і наступного літа,
Любіть мене, це мені треба!