| Тікаючи від своїх гнилих думок, я крутився в спіралі
|
| Придушені почуттям провини й жалю, почуття пливли на плаву ніщо
|
| Передчуття, що спалахнуло всередині, тягнуло мене з болем до Безодні Розуму…
|
| Богоподібні скляні стіни довкола, за його межами, Пустота незмінна
|
| Я стояв, позбавлений волі, лише бліде відображення,
|
| Зів’яла душа, мої людські гріхи я зобов’язаний сплатити…
|
| Блукаючи, заблукавши в цьому лабіринті, саді похованих емоцій та мрій,
|
| Чи це чиста правда про людину, якою я був?
|
| Приречений на цю мертвонароджену площину, моє існування ще перестало бути,
|
| Моє внутрішнє «я», колись просякнуте життям, тепер виснажено до підвіски…
|
| Іду тихими вулицями, порожній свідок мого власного занепаду
|
| Я не втратив свого шансу стати чоловіком, пообіцяв погасити вищий вогонь
|
| Все ще прагне іскра, внутрішнє святилище, благаючи мене зазирнути всередину і побачити…
|
| Оксамитове світло, сутінки поета, що відбиваються на океані
|
| Пінисті хвилі пірнання синього кольору на білих берегах
|
| Чи можуть висохлі крила спробувати розправитися й знову полетіти?
|
| ковзаючи крізь світле небеса, піднімаючись у нескінченність, не звертаючи уваги на час,
|
| Чайки радіють польоту на свободу
|
| Прикута до бруду, вона все ще стоїть, очима пустими дивляться на сонце,
|
| Мій залишки скла (людина, якою я був…), розсипався на порох…
|
| Блукаючи, заблукавши в цьому лабіринті, могилі емоцій і забутих мрій,
|
| Суть життя дотягнулась до мене
|
| Потяг до просвітлення хвилює, я побачив спокутовану ідилію,
|
| Розправивши свої крила… (новонароджена дитина…) я збирався жити… |