| Ти сказав мені, що сонце завжди сходить
|
| І якщо воно не повинно сяяти, повірте
|
| тому що одного дня ця велика палаюча зоря засвітилася
|
| Один знову танець на моєму обличчі
|
| Я почув гуркіт морів, що розлучаються
|
| І жалоба почорнілого сонця
|
| Я бачив, як зів’яла остання квітка
|
| Коли наша плоть перетворилася на камінь
|
| Я відчув, як холодна кров у моїх венах затихає
|
| Як зимові паралізовані потоки
|
| Коли ґрунт під нашими ногами піддавався
|
| До заліза й асфальту мрії
|
| Коли нічні зірки мерехтять від горя і відчаю
|
| А сутінки загрожують відчуттям, надто приголомшеним, щоб залишатися чистими
|
| Їхні небеса ваблять
|
| І ангели будуть шепотіти моє ім’я
|
| Крила червоного відтінку, їхня правда просочена кров’ю
|
| На поранених колінах я повзав
|
| Безіменними вулицями цього світу, який я люблю
|
| Моє серце обтяжене тягарем
|
| Я відчуваю порожнечу всередині
|
| Тож наповніть мене і дайте мені смак життя
|
| Дай мені де сховатися, мамо
|
| Запропонуй мені свою ласку і нехай це триватиме вічно
|
| Дай мені плакати у твоїх руках
|
| Дозволь мені померти в твоїх обіймах
|
| Мої руки тримали твій рай
|
| Твої небеса горіли
|
| З найвищих пагорбів
|
| Мої самотні й жадібні очі дивилися
|
| Бо я був закоханий у життя й цей світ
|
| Але вони намагалися забрати це у мене
|
| Якщо це нагорода за врожай
|
| Тоді я з радістю віддам вам свою частку |