| Колись здавався ти мені орлом підтятим
|
| І в полі кинутим в агонії сконать…
|
| Очима стежишь ти за ворогом проклятим
|
| Що хтів тебе ногою розтоптать
|
| Ти гнівом дишеш і гориш, а не конаєш…
|
| Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі
|
| Одним крилом граків ти відбиваєш
|
| І сам лежиш на зламанім крилі…
|
| Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним
|
| Що ліг в степу на камені спочить…
|
| Ти важко спиш і мариш боєм щасним,
|
| А ворог твій змією вже сичить…
|
| Народе мій! |
| І ти — орел, вночі підтятий
|
| І чом не лицар ти, захоплений в полон?!
|
| О орле мій, мій велетню крилатий
|
| О лицар мій, покараний за сон!..
|
| Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш,
|
| А крила веслами волочиш по землі?!
|
| Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш,
|
| А вітром жалібно голосиш на ріллі?!
|
| І що орел, коли його орлина зграя
|
| Не рве з землі в блакить ясного дня
|
| І що за лицар ти з усмішкою льокая
|
| Без гордих дум, без честі і ім'я?! |