Переклад тексту пісні Volver, Carlos Gardel - Carlos Gardel

Volver, Carlos Gardel (оригінал)

Yo adivino el parpadeo
De las luces que a lo lejos
Van marcando mi retorno
Son las mismas que alumbraron
Con sus palidos reflejos
Hondas horas de dolor
Yo aunque no quise el regreso
Siempre se vuelve al primer amor
La vieja calle donde el eco dijo
Tuya es su vida tuyo es su querer
Bajo el burlon mirar de las estrellas
Que con indiferencia hoy me ven volver
Volver con la frente marchita
Las nieves del tiempo platearon mi sien
Sentir que es un soplo la vida
Que veinte anos no es nada
Que febril la mirada errante en las sombras
Te busca y te nombra
Vivir con el alma aferrada
A un dulce recuerdo
Que lloro otra vez
Tengo miedo del encuentro
Con el pasado que vuelve
A enfrentarse con mi vida
Tengo miedo de las noches
Que pobladas de recuerdos
Encadenan mi sonar
Pero el viajero que huye
Tarde o temprano detiene su andar
Y aunque el olvido que todo destruye
Haya matado mi vieja ilusion
Guardo escondida una esperanza humilde
Que es toda la fortuna de mi corazon
Volver con la frente marchita
Las nieves del tiempo platearon mi sien
Sentir que es un soplo la vida
Que veinte anos no es nada
Que febril la mirada errante en las sombras
Te busca y te nombra
Vivir con el alma aferrada
A un dulce recuerdo
Que lloro otra vez

Volver, Carlos Gardel (переклад)

Я здогадуюсь: миготливим вогнем
Світла вдалечині, як прохолодна надія,
Літерою часу мій шлях накресляють,
Ті ж самі — що колись осявали
Бляклими відблисками — мов тіння на воді —
Години страждання, бездонні й глухі.
Я, хоч і не прагнув вернутись назад,
Завжди першому коханню судилося стати початком.
Стара вулиця, де відлуння, мов шепіт, мовило:
Її життя — твоє, її любов — теж твоя.
Під зневажливим зоряним примруженим оком
Що нині байдужим поглядом стрічає мій зворотній шлях,
Повернутись зі змореним, зів'ялим чолом,
Коли сніги років посріблили мої скроні,
Відчувати: життя — це єдине подування,
Що двадцять літ — не варте й згадки.
Як гарячковий погляд, що гине в тінях,
Шукає тебе, виголошує твоє ім'я.
Жити, тримаючи душу в обіймах
Солодкого спогаду —
Що знову зрошує сльозою.
Я боюся зустрічі,
З минулим, що вертає,
Стає проти мого життя.
Я боюся нічних годин,
Де спогади, мов гості, що тіснять старанно,
Мій сон обплутують, мов ланцюгом.
Але мандрівник, що тікає крізь безлюддя,
Зрештою зупиняє свій крок.
І навіть коли забуття, що усе розчиняє,
Убила мою давню ілюзію зітлінням,
Я ховаю в глибинах скромну надію,
Що є уся спадщина мого серця.
Повернутись зі змореним, зів'ялим чолом,
Коли сніги років посріблили мої скроні,
Відчувати: життя — це єдине подування,
Що двадцять літ — не варте й згадки.
Як гарячковий погляд, що гине в тінях,
Шукає тебе, виголошує твоє ім'я.
Жити, тримаючи душу в обіймах
Солодкого спогаду —
Що знову зрошує сльозою.