Переклад тексту пісні Искушение - Aleksey Kozlov, Арсенал, Александр Пищиков

Искушение (оригінал)

Смерть приходит к человеку,
Говорит ему: «Хозяин,
Ты походишь на калеку,
Насекомыми кусаем.
Брось житье, иди за мною,
У меня во гробе тихо.
Белым саваном укрою
Всех от мала до велика.
Не грусти, что будет яма,
Что с тобой умрет наука:
Поле выпашется само,
Рожь поднимется без плуга.
Солнце в полдень будет жгучим,
Ближе к вечеру прохладным.
Ты же, опытом научен,
Будешь белым и могучим
С медным крестиком квадратным
Спать во гробе аккуратном».
«Смерть, хозяина не трогай, —
Отвечает ей мужик.
—
Ради старости убогой
Пощади меня на миг.
Дай мне малую отсрочку,
Отпусти меня.
А там
Я единственную дочку
За труды тебе отдам».
Смерть не плачет, не смеется,
В руки девицу берет
И, как полымя, несется,
И трава под нею гнется
От избушки до ворот.
Холмик во поле стоит,
Дева в холмике шумит:
«Тяжело лежать во гробе,
Почернели ручки обе,
Стали волосы как пыль,
Из грудей растет ковыль.
Тяжело лежать в могиле,
Губки тоненькие сгнили,
Вместо глазок — два кружка,
Нету милого дружка!»
Смерть над холмиком летает
И хохочет и грустит,
Из ружья в него стреляет
И склоняясь говорит:
«Ну, малютка, полно врать,
Полно глотку в гробе драть!
Мир над миром существует,
Вылезай из гроба прочь!
Слышишь, ветер в поле дует,
Наступает снова ночь.
Караваны сонных звезд
Пролетели, пронеслись.
Кончен твой подземный пост,
Ну, попробуй, поднимись!»
Дева ручками взмахнула,
Не поверила ушам,
Доску вышибла, вспрыгнула,
Хлоп!
И лопнула по швам.
И течет, течет бедняжка
В виде маленьких кишок.
Где была ее рубашка,
Там остался порошок.
Изо всех отверстий тела
Червяки глядят несмело,
Вроде маленьких малют
Жидкость розовую пьют.
Была дева — стали щи.
Смех, не смейся, подожди!
Солнце встанет, глина треснет,
Мигом девица воскреснет.
Из берцовой из кости
Будет деревце расти,
Будет деревце шуметь,
Про девицу песни петь,
Про девицу песни петь,
Сладким голосом звенеть:
«Баю, баюшки, баю,
Баю девочку мою!
Ветер в поле улетел,
Месяц в небе побелел.
Мужики по избам спят,
У них много есть котят.
А у каждого кота
Были красны ворота,
Шубки синеньки у них,
Все в сапожках золотых,
Все в сапожках золотых,
Очень, очень дорогих…»
Николай Заболоцкий

(переклад)

Смерть приходить до людини,
Говорить йому: «Господар,
Ти схожий на каліку,
Комахами кусаємо.
Кинь життя, йди за мною,
У мене в гробі тихо.
Білим саваном укрою
Усіх від мала до велика.
Не сум, що буде яма,
Що з тобою помре наука:
Поле випасеться само,
Жито підніметься без плуга.
Сонце опівдні буде пекуче,
Ближче до вечора прохолодним.
Ти ж, досвідом навчений,
Будеш білим і могутнім
З мідним хрестиком квадратним
Спати в гробі акуратному».
«Смерть, хазяїна не чіпай, —
Відповідає їй чоловік.
-
Заради убогої старості
Пощади мене на мить.
Дай мені малу відстрочку,
Відпусти мене.
А там
Я єдину доньку
За праці тобі віддам».
Смерть не плаче, не сміється,
Руки дівчину бере
І, як полум'я, мчить,
І трава під нею гнеться
Від хатинки до воріт.
Холмік у поле стоїть,
Діва в горбику шумить:
«Тяжко лежати у трубі,
Почорніли ручки обидві,
Стало волосся як пил,
З грудей росте ковила.
Тяжко лежати в могилі,
Губки тоненькі згнили,
Замість вічко — два кружки,
Нема милого дружка!»
Смерть над горбком літає
І регоче і сумує,
Зі зброї в нього стріляє
І схиляючись каже:
«Ну, малеча, повно брехати,
Повно ковтку в труні драти!
Світ над світом існує,
Вилази з труни геть!
Чуєш, вітер у поле дме,
Настає знову ніч.
Каравани сонних зірок
Пролетіли, промчали.
Кончений твій підземний піст,
Ну, спробуй, піднімися!»
Діва ручками змахнула,
Не повірила вухам,
Дошку вибила, зістрибнула,
Хлоп!
І лопнула по швах.
І тече, тече бідолаха
У вигляді маленьких кишок.
Де була її сорочка,
Там лишився порошок.
З усіх отворів тіла
Черв'яки дивляться несміливо,
Наче маленьких малют
Рідину рожеву п'ють.
Була діва—стали щи.
Сміх, не смійся, почекай!
Сонце встане, глина трісне,
Миттю дівчина воскресне.
З гомілкової з кості
Буде деревце рости,
Буде деревце шуміти,
Про дівчину пісні співати,
Про дівчину пісні співати,
Солодким голосом дзвеніти:
"Баю баюшки баю,
Баю дівчинку мою!
Вітер у поле полетів,
Місяць у небі побілів.
Мужики по хатах сплять,
У них багато є кошенят.
А у кожного кота
Були червоні ворота,
Шубки синеньки у них,
Все в ботинках золотих,
Все в ботинках золотих,
Дуже дорогих...»
Микола Заболоцький